У 413-му полку Сил безпілотних систем «Рейд» відроджують українські військові традиції. 14 жовтня в Холодному Яру відбулася церемонія освячення зброї, під час якої військовослужбовці отримали освячені ножі та нагороди. Офіцер з психологічної підтримки персоналу полку на позивний Гайдамака в ефірі Армія FM розповів про історію освячення зброї, козацькі звичаї, традиції УНР та УПА, а також про те, як сьогодні у підрозділі приймають новачків.
— 14 жовтня в Холодному Яру відбулася церемонія посвяти зброї, зокрема ножів. Ви були одним з організаторів. Розкажіть, що відбувалося і який вигляд мала ця церемонія?
— Частина наших військовослужбовців отримала нагороди від командувача Сил безпілотних систем майора Роберта Бровді. Ми вирішили урочисто їх нагородити і, так би мовити, продовжити військову традицію, яка тягнеться ще з часів ранньомодерної України. Йдеться про освячення зброї на ворога-супостата, як тоді казали. До того ж у 1920 році Горліс-Горський у своїх творах про Холодний Яр описує епізод, коли на Спаса святять зброю на того самого ворога, противника, якого ми б'ємо зараз.
— Я зараз тримаю в руках ніж. Саме такі ножі вручали військовослужбовцям? Чи це були кортики або короткі шаблі?
— Ножі були різні. Зокрема, були розкладні ножі «Нептун». У деяких військовослужбовців були власні ножі. Також була вогнепальна зброя: короткоствольна, у декого — довгоствольна. Було декілька дронів.
— Як відбувався сам процес? Це була саме посвята зброї, тобто священник освячував її?
— Наш штатний полковий капелан освятив зброю, прочитав відповідну молитву. Я також сказав напутнє слово: мовляв, хлопці, молодці, ми завжди били цього кацапа. Ваші діди-прадіди його били. Ваші діди-прадіди служили в робітничо-селянській червоній армії, у радянській армії. Найкращими військовослужбовцями там були українці. Хтось служив в австрійській армії під час Першої світової війни. Ми їх завжди били й будемо бити зараз. На ворога-супостата не бійтеся йти. Ось вам ножі. Бог з вами. Все як належить.Після цього, оскільки ми ідеологічний підрозділ, у нас була молитва українського націоналіста. Потім відбулася невелика екскурсія Холодним Яром. А наступного дня було ще урочисте вручення освячених ножів біля дуба Максима Залізняка, тисячолітнього.Свого часу там реєстрові козаки ще до Хмельницького складали присяги. Також відбувалося освячення зброї — тоді йшлося не стільки про холодну зброю, скільки про вогнепальну, самопали. Ми продовжили цю традицію. Це наша мілітарна тяглість від дідів-прадідів.
— Чому Холодний Яр?
— Холодний Яр — це місце сили нашого полку. Більшість наших військовослужбовців захоплювалися Горлісом-Горським і Холодним Яром ще до того, як це стало мейнстримом. Згодом, у 2010 році, коли Шкляр написав «Залишенця. Чорного ворона», цю книжку прочитала вже більшість. Це одна з основ, на яких формується наш полк. Для багатьох військовослужбовців знайомство з Холодним Яром і відповідними історичними працями є своєрідним обов'язком.
— А звідки взагалі походить традиція освячувати зброю?
— Ця традиція, на мою думку, на наших територіях тягнеться ще з часів язичництва. Зокрема, князі Русі з Києва, коли вирушали в походи проти степових кочовиків, зазвичай мали місце зустрічі в районі Роденя — це зараз територія поблизу Канева. Там відбувалася посвята, певне ритуальне жертвоприношення невеликої тварини. Згодом подібні традиції були й на острові Хортиця. Наприклад, уже в часи християнства згадаємо битву на Калці 1223 року. Чернігівський, Галицький і Київський князі мали місце зустрічі та злагодження на острові Хортиця, де зараз розташоване Запоріжжя. Там був священник, який проводив богослужіння. Водночас зберігалися й певні релікти язичництва, зокрема освячення зброї. Йшлося про наконечники стріл, списи, мечі, ратища та іншу зброю. Також були жертвоприношення — зазвичай якоїсь невеликої тварини. Цей релікт зберігся до нашого часу, хоча й трансформувався. Традиція освячення зброї присутня й сьогодні.
— Є ще одна традиція, яку знають практично всі військовослужбовці: отримав нове звання — тягнеш стакан, обмиваєш зірочки, якщо ти офіцер. Звідки вона походить? З совка?
— Не зовсім з совка. Вона тягнеться ще від появи регулярних армій, тобто з кінця XVII — початку XVIII століття, коли з'явилися погони та знаки розрізнення. У різних країнах це відбувалося по-різному. Наприклад, у британському флоті в XX–XXI століттях, коли офіцер отримував нове військове звання або посаду, він виставлявся, тобто накривав могорич для інших офіцерів. Це могло бути два-три келихи шампанського, а не обов'язково напивання. Наприклад, в армії Данії, коли принцеса отримала нове військове звання, сержанти кропили їй погони пивом, а вона робила ритуальний ковток. У польській армії, ще за часів Речі Посполитої, наприкінці XVIII століття, також існувала така традиція.У царській армії, починаючи з кінця XIX століття, серед офіцерського складу дещо процвітав алкоголізм. І саме тоді ця традиція набула більш масштабного характеру. Зокрема, звичний нам ритуал з'являється приблизно на початку російсько-японської війни: ти, власне, випиваєш за отримані зірочки, а потім маєш представитися. Тобто вже йдеться про могорич із міцними алкогольними напоями.
— Ви кажете, що в царській армії процвітав алкоголізм. І це, м'яко кажучи, дуже м'яко сказано?
— Якщо почитати тих, хто писав про царську армію або служив у ній, наприклад Льва Толстого, Купріна та інших, то можна побачити, що офіцери постійно проводили час в офіцерських клубах, випивали й не займалися особовим складом. У Купріна є оповідання «Поєдинок», яке добре показує, що собою являла царська армія. Там, між іншим, є нарікання на те, що найкращі офіцери та сержанти — хохли, малороси, які все роблять по-своєму. Є навіть така приказка: чим відрізнявся радянський офіцер від царського? Царський офіцер — трохи п'яний і до синього поголений, а радянський офіцер — до синього п'яний і трохи поголений. Тобто ця традиція збереглася. У робітничо-селянській червоній армії усе це залишилося. Єдине, що в період із 1918-го до 1943 року погонів не було. На початку 1920-х з'явилися петлиці, тобто знаки розрізнення. Але все одно вони бухали.
— Але повернімося до нашої історії. Коли козак ставав сотником або обирали нового гетьмана, як він відзначав нову посаду чи звання?
— Там радше проводилося символічне обмивання. Наприклад, на Запорізькій Січі випивали зі срібної чарки. Перед цим посипали попелом землю, показуючи, що ти такий самий, як усі. Тобто культура егалітаризму, рівності, у них процвітала. Згодом могло відбуватися богослужіння, якщо був присутній священнослужитель. Але масового пияцтва не відбувалося. Все було символічно. Наприклад, у козацькому війську, ще з часів реєстрового козацтва в Речі Посполитій, було прийнято, що реєстровий козак, коли присягав, цілував шаблю. Це відгомін лицарської традиції із Західної Європи, яка до нас прийшла, а можливо, і нашої давньої традиції, просто не зафіксованої документально. Після цього він випивав зі срібної чарки 30–40 грамів горілки. Це було щось символічне.У насбули ідеї замінити це все енергетиком, тобто тим, що зараз п'ють військовослужбовці. Але поки ми цього не зробили.
— А які звичаї та традиції були в армії УНР?
— В УНР були свої традиції. Якщо взяти ту частину армії УНР, яка свого часу пройшла австрійську військову школу, наприклад Мельник, Коновалець, Федір Черник, то вони принесли із собою те, до чого звикли в австрійській армії. Дещо взяли ще з молодості — із «Пласту» та січового руху Кирила Трильовського. Але час був надто складний. Традицій обмивання звань та подібного я там особливо не зустрічав. Іноді зустрічав те, що старшини армії УНР — тобто офіцери — мали свої особливості. В армії УНР вважали не солдат, а козаків, не офіцерів, а старшин, як у козацькому війську.Дехто, хто ще служив у царській армії, продовжував ці традиції. Але більшість старшинського складу армії УНР становили офіцери воєнного часу. Це люди, які закінчили університетські кафедри, мали вищу освіту, а потім пішли до школи прапорщиків. Наприклад, Юрко Тютюнник, той самий Горліс-Горський, Гальчевський. У них цієї традиції не було. Тобто в армії Української Народної Республіки вона не була поширеною.Траплялися випадки відродити такі традиції. Наприклад, в армії Української Народної Республіки діяв Юхим Божко, це був штабс-капітан колишньої царської армії. Ще юнаком він дуже багато читав Гоголя, «Тараса Бульбу», оповідання Кащенка, Олелька Островського та захоплювався козацькою романтикою. У 1917 році, під час революції, він, звісно, приєднався до українізованих підрозділів армії Центральної Ради. У 1918 році взяв участь в антигетьманському повстанні. Зокрема, в районі міста Катеринослава, нинішнього Дніпра, почав формувати підрозділ, який отримав назву «Запорізька Січ». У нього був цілий проєкт: він вважав, що столицю України потрібно перенести на Хортицю або в район Нікополя, де колись розташовувалися Запорозькі Січі.Він вважав, що справжній козак має носити чуб-оселедець. Зробив репліку булави, яку взяв у музеї Поля — це нинішній історичний музей імені Яворницького в Дніпрі. Вдягався в жупани, намагався відновити герці, тобто поєдинки один на один із більшовиками. Він по-своєму трактував запорозьку традицію. В армії УНР його вважали дуже екзотичним навіть на тлі інших незвичайних підрозділів, які там існували. На жаль, його історія трагічно закінчилася. У грудні 1919 року він разом із Волохом і Данченком перейшов на бік червоних. Комісари попросили його джуру, ординарця, щоб той під час чищення зброї випадково зробив кілька пострілів у напрямку його голови. Юхим Божко — це приклад відродження або навіть винайдення традиції.В історії є такий термін — «винайдення традиції». Наприклад, шотландський кілт, який, по суті, модернізували й винайшли наприкінці XVIII століття. Згодом він увійшов у моду, і навіть коли говорять про Шотландію XII–XIII століть, часто зображують людей у кілтах, хоча тоді вони фактично не побутували. І от Юхим Божко в армії Української Народної Республіки — це якраз приклад винайдення традиції. Зараз, на мою думку, у нас такий час, коли потрібно звертатися до власних традицій.
— А які традиції були в Українській повстанській армії?
— В УПА, зокрема, була присяга на зброї. Також відбувалося освячення зброї. Є чимало фотографій повстанців. Із цим пов'язано кілька моментів. По-перше, упівці читали поему Тараса Григоровича Шевченка «Гайдамаки». Там є яскравий епізод освячення зброї. Щоправда, більшість істориків вважає, що це міфічний епізод. Освячення зброї гайдамаків відбувалося в середині XVIII століття лише в окремих випадках, а на момент Коліївщини такої практики вже не було. Далі є Горліс-Горський. В УПА його книжка також була обов'язковою для прочитання. Імовірно, повстанці хотіли наслідувати описані там традиції. Коли ми дивимося на повстанські світлини, зокрема великодні, бачимо накриті столи, крашанки, паски, а поруч — зброю. Щоправда, я особливо не бачив на таких фотографіях священнослужителів, але освячення зброї також було. Вони воювали проти войовничо-атеїстичного формування — Робітничо-селянської Червоної армії та підрозділів безпеки СРСР. Там атеїзм був державною ідеологією. А самі повстанці були переважно людьми із Західної України, з невеликих сіл, де релігія відігравала дуже велику роль. Це був ще один чинник, який впливав на їхнє сприйняття ворога — як басурманів, супостатів. Наприкінці 1920 року підрозділи махновців, які переважно складалися із селян, почали активно воювати з підрозділами робітничо-селянської червоної армії. Це сталося після розгрому Врангеля в Криму, коли червона армія фактично кинула своїх союзників — махновців. Деякі підрозділи червоної армії, укомплектовані етнічними українцями, переходили на бік махновців. Натомість проти них залишали підрозділи, укомплектовані вихідцями із Середньої Азії, Західного Сибіру та центральних губерній росії. І що робить Махно, який начебто був модерним анархістом, якому байдуже до нації та релігії? Він оголошує у своїй Гуляйпільській республіці, що це басурмани. Що вбивати цих безбожників — святе діло. Наказує їх усіх убивати й не брати в полон. Тобто Махно також починає використовувати національну та релігійну складову, оскільки соціальна вже не відігравала тієї ролі. Це ще один приклад того, як українські військові традиції та ідентичність використовувалися в боротьбі з ворогом.
— Якщо говорити про наші дні, як у 413-му полку Сил безпілотних систем «Рейд» приймають новачків? Чи є особливий ритуал, після якого людина вже може сказати: «Все, я тепер свій»?
— Так, звісно, є. Зокрема, у нас відбувається урочисте вручення нарукавного знака Сил безпілотних систем. Це відбувається після складання військової присяги. Що цікавого можу сказати: у нас траплялися випадки, коли військовослужбовці, які перебували на базовій загальновійськовій підготовці в навчальних центрах, відмовлялися приймати там присягу, оскільки хотіли скласти її саме в нашому полку. Тобто вважали, що в нас це крутіше й організованіше.
— Як потрапити до вашого підрозділу? Які посади зараз вакантні та які навички мають бути в людини, яка хоче до вас долучитися? Напевно, ви ще й відбираєте кандидатів?
— Щоб потрапити до нас, найкраще зайти на наш сайт. Там є перелік найбільш актуальних посад. Якщо ви бажаєте перевестися, то можете побачити, що, наприклад, є лише солдатські й сержантські посади, хоча ви офіцер. У такому разі можете просто заповнити заявку, вказавши своє військове звання. Навіть якщо відповідної актуальної посади немає, вам усе одно підберуть варіант. Із вами зв'яжуться протягом одного-двох днів, максимум двох, у зручний для вас спосіб, і ви зможете долучитися. Нам потрібні мотивовані люди, які хочуть вбивати цю гниль, яку ми вже давно вбиваємо. Настав час нашої української вендети. Полк, який бомбить Москву, — це наш полк. Наше гасло: «Бити, а не нити». Ми їх задовбаємо. Треті визвольні змагання закінчаться нашою перемогою. Ми їх доб'ємо.
— Можливо, розкажете про здобутки полку за останній період?
— Можете зайти на Facebook-сторінку, Instagram-сторінку або в Telegram. Більшість відео — це те, що можна показувати публічно, зокрема результати знищення ворога-супостата. На мою думку, найбільш яскравий результат — це кілька уражених нами пускових установок «Іскандерів». Це дуже яскраво. Ми за ними полюємо, вони через це також починають полювати на нас. По Москві ми били — це насамперед морально-психологічний вплив, ми їх виснажуємо. Дата-центри, «Яндекс», нафтопереробні заводи — по всьому цьому ми били. І це не лише наша робота, а й робота у взаємодії з іншими підрозділами. Ми їх доб'ємо.
Інформує armyfm.com.ua