Перша україномовна газета Російської імперії видана в Лубнах

17 жовтня 1905 р. на хвилі революційних подій російський цар Микола ІІ видав маніфест про права і свободи, в тому числі і свободу друкованого слова. І от двоє молодих лубенчан – брати Шемети вирішили видавати газету.

Це була перша у Російській імперії газета, видана українською мовою. Називалася вона «Хлібороб». Перший номер її вийшов 12 грудня 1905 р., а усього світ побачило п’ять номерів. Слід відзначити, що надрукована газета була у маленькій типографії І.Іцковича у самих Лубнах. А от Київ злякався Москви - усі київські типографії відмовилися друкувати газету. На жаль, її швиденько заборонили.І як би не намагалися мешканці українських провінційних містечок вдавати, що вони "городські" і не знають української мови, сто років тому для людей було за щастя побачити українське слово надрукованим, а газету «Хлібороб» зачитували до дір по всій Україні. І це факт.Знаменита родина правдивих українських патріотів Шеметів. Один із синів Михайла Казимировича, який походив зі старовинного шляхетського роду Шеметів-Кежґайлів – Сергій Михайлович Шемет народився 6 червня 1875 року на хуторі Олександрівка Лубенського повіту на Полтавщині, виявив себе як видатний український громадський та політичний діяч, журналіст та діяч монархічного руху. Він був одним з засновників Української партії хліборобів-демократів, закінчив технологічний інститут у Петербурзі, де очолював Українську студентську громаду. У 1900 році заснував культурне товариство «Родина», від 1902 року був провідним діячем Української Народної Партії, від 1905 року видавав у Лубнах газету «Хлібороб», а вже від 1917 року став співзасновником Української партії хліборобів-демократів.

Сергій та Микола Шемети в Олександрівні на Лубенщині, - світлина 1910 р року (перший з ліва - Сергій Шемет) Світлини із хатнього архіву В.Ж.Шемета (Юліх, ФРН)

Між іншим, у квітні 1918-го року Сергій Шемет належав до ініціаторів скликання Хліборобського конгресу, на якому було проголошено Гетьманом України Павла Скоропадського. У період Гетьманату С.Шемет виступав за українізацію гетьманського уряду, не підтримував ідеї збройного повстання проти Павла Скоропадського. В еміграції Сергій Михайлович Шемет перебував від 1919 року, де від наступного року разом з В’ячеславом Липинським брав активну участь у монархістському Українському Союзі Хліборобів-Державників. У 1920-1925 роках Сергій Шемет працював співредактором журналу «Хліборобська Україна» та інших гетьманських виданнях. Під час перебування в еміграції був особистим секретарем Гетьмана Павла Скоропадського та членом Ради Присяжних. Мешкав у Тарнові, Відні, Берліні, Парижі. Згодом тривалий час по Другій світовій війні жив у Австралії. Був одним із засновників Союзу Українських Організацій Австралії (СУОА), який очолював його небіж Богдан Шемет.До речі, якраз Сергій Шемет є автором призабутої нами надзвичайно цікавої праці «Микола Міхновський (Посмертна згадка)», яка була написана ним у Берліні у квітні далекого 1925 року. Сергій Шемет, зокрема, писав у своїй згадці про Миколу Міхновського: «Давно це було. Тридцята, а може й більше весна приходила і минала. З дивовижною виразністю згадується цей травневий ранок, повний сонця, світла, тепла і пахощів. Ніби в що хвилину відчуваєш ніжний аромат яблуневого цвіту і бузку, і бачиш, що нігде на світі немає такої чарівної весни, не пахнуть так сильно квіти, як у нас на Україні. Студентом ще приїхав я одного разу на вакації на батьківський хутір, на Полтавщині. Знаходжу там ціле юнацьке товариство: брата студента і його двох гостей, Гаврила та Миколу Міхновських. Найбільше молодечого запалу, вогню і радости було у цього чарівного хлопця — Миколи! Замерзлий після петербурзьких холодів і студій над технікою і математикою, я відігрівав себе в палких проміннях українського сонця, повними грудьми вбрав в себе і ці пахощі полтавської весни, і цю радість життя, і цю дивну, ніжну мрію свіжо пробудженого українського патріотизму, яку розпалював у всіх нас цей милий, чарівний юнак. Він всіх нас зачарував: і моїх старих, і всю молодь, що зліталась з околиць до нашого хутора на зов української пісні та українського слова, котрі бриніли, як відроджена надія нації".