Балада про синій костюм

Ось старенька жінка, якій далеко за вісімдесят років, стоїть наче на варті, біля розкладеного на лотку добротного, синього кольору костюма із тих, що по рангу належать до спецодягу.

Куртка і штани нові, ще жодного разу не були у використанні, але добряче злежані.

Чому мою увагу привернув саме цей костюм?

Можливо тому, що він нагадав мені той спецодяг, який у сімдесятих роках минулого століття отримували мої батьки, які працювали на лубенському цегельному заводі ефективної кераміки? Вони тяжко працювали у три зміни і чомусь до останнього берегли той спецодяг заношуючи старенький до дірок.

А вже коли приходив час вдягати новий, то було невеличке свято, навіть обличчя мами і тата яснішали.

Здавалося, вони вдягали не звичайний спецодяг для роботи у гарячому цеху підприємства, а вишукані святкові шати.

Вони цінували і берегли ту робочу одіж, яку видавали безкоштовно, за графіком.

Дорогенькі мої, вони навіть думки не допускали, що той спецодяг вони вже оплатили вдесятеро своєю важкою працею.

У бабусі, біля якої я зупинилася, як виявилося, схожа історія.

Костюм, який вона продавала, належав колись її покійному чоловікові.

Кілька десятиліть тому назад він працював заправником літаків на півострові Даманський і також дуже бережно відносився до спецодягу, все доношував старі костюми, а от новенький беріг.

Вже кілька років немає того чоловіка, а новісінький костюм 1964 року пошиття ще просить свою ціну на вимушеній розпродажі.

Як сказала бабуся, вона б його нізащо не продавала, адже берегла для онука, та дорослий онук живе і працює нині в іншій країні. Працює на Далекому сході і не збираються приїжджати до бабусі.

От і вийшла бабця продавати свій скарб на ринок.

Які дивні паралелі і цінності є у цьому житті. У кожного з нас вони свої, особливі.

Епоха синіх, добротних, спецкостюмів для роботи давно минула. Зараз маємо нові вимоги і стандарти, але ця бабусина сімейна реліквія, яка багато років мандрувала на дні скрині і пережила багатьох, лежить сьогодні із німим викликом на прилавку.