АРХІТЕКТОР ЗА ПОКЛИКАННЯМ

Ірина Едуардівна Казакова – наша землячка, лубенка, член Національної спілки архітекторів України. Після навчання у Полтавському інженерно-будівельному інституті отримала диплом архітектора-містобудівника. Працювала у Миколаєві, згодом - у Лубенському бюро містобудування та архітектури, у нинішній час має власне проектне бюро.

Неодноразово брала участь у республіканських та обласних виставках і конкурсах, нагороджена грамотами Миколаєвської та Лубенської міських рад, Кременчуцької єпархії. Окрім всього, вона турботлива мама трьох доньок, захоплюється краєзнавством і туризмом.

Найбільшим своїм досягненням Ірина Едуардівна вважає врятований та відновлений нею шедевр «українського модерну» - Лубенську земську лікарню видатного архітектора Дмитра Дяченка. Нині там знаходиться Лубенська дитяча поліклініка, заклад сучасної медицини із збереженими архітектурними компонентами.

Як розповідає Ірина Едуардівна, багато років тому від архітектурного шедевру залишалися тільки розвалені стіни і тоді стояло питання знести все і побудувати на цьому місці нову будівлю. Але Ірина Едуардівна переконувала місцевих керівників, що через кілька десятків років відновлена у своєму стилі земська лікарня стане перлиною архітектурної спадщини Лубен. Як добре, що тодішній виконуючий обовязки міського голови, Володимир Оніщенко, підтримав її, зрозумів, що значитиме для майбутнього цей архітектурний шедевр. Вагомим аргументом у відстоюванні Іриною Едуардівною земської лікарні був і той факт, як вона сама сказала: -«Ми ж не хочемо, щоб вийшло як у Миргороді, коли споруда знаменитого курортного бювету залишилися тільки на світлині, що прикрашає пляшки миргородської води».

За більш ніж тридцятирічну практику вона зпроектувала сотні будівель, які по праву можна назвати витворами архітектурного мистецтва. Це - пішохідна зона перед Миколаївським українським музично-драматичним театром, пам’ятник воїнам - інтернаціоналістам по вулиці Ярослава Мудрого, готельно-ресторанний комплекс «Лінива Віра» у селі Пишне Лубенського району, дзвіниця Свято- Троїцького храму по вулиці Нижній Вал в Лубнах, магазини, фітнес-клуб, безліч житлових будинків – це велика і наполеглива багаторічна праця Ірини Едуардівни, архітектора-професіонала з великої букви.

- Ірино Едуардівно, скажіть, будь ласка, що вплинуло на ваш життєвий вибір

стати архітектором?

- Ну взагалі я мріяла стати дизайнером і вступити до Львівського інституту

декоративно-прикладного мистецтва, але в той час у художні інститути на

місяць раніше розпочиналися вступні іспити. Я думала, що трішки не встигну

підготуватися. Тож так склалося, що навчалася у Полтаві, і хочу сказати, що

зовсім не шкодую про це. Я люблю справу, якою займаюся, люблю свою роботу.

- Розкажіть про ваш перший архітектурний прект.

- Це було відразу по закінченні інституту, тоді я працювала у Миколаєві і

потрібно було знайти композиційне рішення до прилеглої території музично-

драматичного театру. Складність полягала у тому, що відразу біля театру, куди

виходила маса глядачів, розташовувалась проїжджа частина вулиці.

Тоді мені було і страшно, і цікаво, але ж коли ти ще молодий, тоді найбільш

сміливий.

Я згадала, що в інституті ми вивчали такий розділ, як «Транспорт», тоді я стала,

прорахувала, яка пропускна можливість вулиці, скільки автомобілів за день

проїжджає. Вияснила ситуацію і обгрунтовано запропонувала на містобудівній

раді перекрити цю вулицю та зробити її пішохідною. Всі були вражені і

підтримали мою пропозицію. Надзвичайно приємно було мені, коли на

відпочинку, через багато років я зустрілася із жінкою з Миколаєва, яка розповіла

про те, що миколаївці дуже люблять прогулюватися біля театру на тій вулиці.

- А скільки об"єктів, до яких ви долучилися у Лубнах?

- Багато, особливо дуже багато житлових будинків. Це мікрорайони Південний та

Північний, люди звертаються - я проектую їм будинки. Перерахувати все я не

можу, занадто багато, але особливо дорогі моєму серцю - це пам"ятний знак

воїнам-афганцям, стела, присвячена незалежності України біля центрального

парку. До речі, напис на ній «Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не

 перекреслить мій народ!», - слова мого улюбленого поета Василя Симоненка.

Минулого року я стала Лауреатом літературно-мистецької премії імені нашого

відомого земляка у номінації «Мистецтво і монументальна скульптура», що для

мене надзвичайно почесно.

Зараз за моїм проектом будується церква Різдва Пресвятої Богородиці у селі

Клепачі.

 Пригадую, як звернувся до мене відомий будівельник Микола Дмитрович

Сметанко. Він попросив зпроектувати у Михнівцях торгівельний центр, я

довго не могла зрозуміти, що йому потрібно, тоді він попросив, щоб центр був у

стилі нашої земської лікарні. Я зробила цю роботу із задоволенням, от тільки не

знаю, чи збереглася ця споруда у селі на даний час.Дуже мені сподобалась

співпраця з ним.

- Ірино Едуардівно, давайте поговоримо про архітектуру сьогоднішніх Лубен.

Мені, наприклад, здається що у цьому плані у нашому місті багато хаосу, оці МАФи хто де хоче, там і встановлює, особливо це стосується Ринкової площі. Яка ваша думка, як професіонала?

- Я вважаю, що перш за все такі значущі проекти повинні обовязково

обговорюватись. Для цього у нас є містобудівна рада, і наприклад, трохи дивно,

коли поруч із входом на ринок, де всі будівлі виконано в одному стилі з

елементами «українського модерну», раптом з"являється урбаністична споруда,

яка зовсім не відповідає загальній картині. Я розумію, що може бути поєднання

різних стилів, але ж тоді потрібно було витримати поверховість. А зараз оцей

чорний дах ніби придавлює величну і світлу будівлю входу на ринок.

Мені особисто важко на це дивитися, але ж у кожного архітектора своя думка,

своє бачення. Про театр на Подолі у Києві теж думки дуже різнилися, але що

зроблено, те зроблено. 

Безумовно, дуже шкода вхід у парк, де біля магазину «Камелот» побудували

кав"ярню. Свого часу, до тисячоліття Лубен розчищали паркову зону, щоб відкрити парк культури і відпочинку для людей, багато зусиль для цього приклав Володимир Іванович Семенюта. Тоді спеціально відселяли жителів приватних будинків, які стояли впритул до парку, давали їм квартири, було потрачено чималі бюджетні кошти на цю справу. А тепер?

В усіх містах паркова зона – це перш за все відкритий простір.

Мені б дуже хотілося, щоб на місці будівництва Греко-католицької церкви по вулиці Ярослава Мудрого, все таки зберегли частину фасаду колишнього приміщення суду, спочатку це був будинок Барвидовського, таємного статського радника.

Я навіть зробила пропозицію, виконала детальний план.

- Ви побували у США, скажіть чим вразила вас Америка?

- В принципі нічим особливо і не вразила. Мені довелося побувати у Вашингтоні

та невеличких містечках, розташованих поруч. Містечка затишні, зелені,

благоустрій, комунікації – все для життя. Але, якщо це тротуар, то він

обовязково стикується з проїжджою частиною дороги невеличким спеціальним

пандусом, по якому може з"їхати людина з обмеженими фізичними

можливостями на візку, чи навіть сліпий. Характерно там те, що немає, як у нас,

забутих вулиць чи районів. Благоустрій однаково зроблений у центрі і на

околицях містечок.

Я особливо це розумію, бо живу по вулиці Короленка у Лубнах, у нас цивілізація

ніби відсутня. Здається, час зупинився на провулках вулиці Короленка, там

приблизно початок двадцятого століття. Особливо це відчувається у дощову

погоду, коли вся вода з міста несеться на нашу вулицю разом з камінням і

шматками асфальту. Дощові каналізації – це величезна проблема для Лубен, їх

обовязково треба будувати, це дорого, але їх необхідно робити!

У нашому місті існують невеличкі оазиси благоустрою переважно у центрі, а там

все рівномірно. Люди відповідають за свою роботу, коли призначено вивозити

сміття об одинадцятій годині щодня, то рівно об одинадцятій там приїжджає

сміттєвоз.

Безумовно, мене вразили великі промислові міста, Денвер, Нью-Йорк. Взагалі, я

вважаю, Нью-Йорк – це перлина, це пісня людському генію. Як Парфенон, як

піраміди, так само це - Манхеттен.

Я схиляюся перед сміливістю, перед інженерно-архітектурною думкою і

реальним втіленням людей, які все це побудували.

Дуже вразило мене відношення американців до сплати податків. Вони впевнені в

тому, що коли сплачують податки, то безперечно мають більше благоустрою. І

це реально так! У тих містах, де податків більше, більше коштів виділяється на

школи, лікарі отримують там більші зарплати, більш розвинена інфраструктура.

Податки там працюють на благополуччя жителів. Це свідомість людей і

свідомість влади.

Ми також змогли б так! Потрібно тільки бажання!

Перед від"їздом до США у мене був певний вільний час у Києві і я вирішила зайти

до Маріїнського парку подивитися. На мене так голосно нагримали! Не пустили.

 А вже коли гуляла у Вашингтоні біля самого Капітолія до мавзолею Лінкольна

по величезній алеї, побачила, як на зеленій галявині хлопчаки прийшли,

поставили ворота, пограли у футбол і пішли собі, інші люди просто сиділи на

газоні і їли бутерброди. Здавалося б, це –найголовніша алея держави, але там все

відкрито, доступно, все для людей.

Навколо цього місця знаходиться безліч музеїв, куди можна зайти абсолютно

безкоштовно!

Ми багато говоримо про свободу, але свобода закінчується там, де ти порушуєш

свободу іншої людини. Там на пляжі є застереження, яке забороняє занадто

відкриті купальники, адже присутні діти. І ніхто не порушує, ніхто нікому не

заважає, не наважується принижувати почуття інших.

- Ірино Едуардівно, яке ваше головне життєве кредо?

- Перш за все - бути чесною перед собою, перед дітьми, перед людьми, перед

справою, яку робиш. Не люблю порожніх обіцянок. Обіцяти треба по своїх

силах, а вже коли пообіцяв, то обовязково треба зробити.