Поезія Симоненка буде жити вічно

Поезія Симоненка буде жити вічно, 05361.com.ua

8 січня минає 85 років від дня народження (1935) українського поета і журналіста, шістдесятника Василя Андрійовича Симоненка (с. Біївці, Лубенський район, Полтавська область – 13 грудня 1963 р., Черкаси).

Над річкою Удай в с.Біївці стоїть старенька селянська хата, де поет з'явився на світ. У ній розташований сільський музей В.Симоненка. Батька у Василька не було. Був чудовий дід, була мама, яка ніколи не сварилася за книжки, що їх хлопець читав зранку до вечора – при сонці, коли підпаском ганяв череду, і при каганці, коли вечорами гриз граніт науки, виборюючи золоту шкільну медаль. До мами приходили свататися. Та вона боялася вітчима для сина, боялася, що чужий прийде і зламає затишок його дитинства. От і не пішла ні за кого, тим більше, що живий був той, з ким одружена по закону, якого чекала з війни, з ким присягалася до смерті ділити і радість, і горе. Не вийшло ділити, вийшло все взяти на свої плечі – сильної, мужньої жінки. Спочатку навчався у Біївській початковій школі. П'ять класів закінчив у Біївцях, а решту – у сусідніх селах Єнківцях і Тарандинці, до яких доводилось йти 9 км в один бік. Після закінчення середньої школи в Тарандинцях із золотою медаллю в 1952 р. вступив на факультет журналістики Київського університету. Водночас із В.Симоненком навчалися Ю.Мушкетик, М.Сом, В.Шевчук, Б.Олійник.

Тут він багато пише віршів, стає членом літературної студії. Після закінчення факультету журналістики (1957) працював в обласних газетах «Черкаська правда» і «Молодь Черкащини» (очолив відділ пропаганди), пізніше кореспондентом «Робітничої Газети» в Черкаській області. Тут В.Симоненко зустрів свою майбутню дружину Люсю. 1962 р. разом з А.Горською та Л.Танюком виявив місця поховань розстріляних органами НКВС на Лук'янівському та Васильківському цвинтарях, а також у Биківні (про останнє було зроблено заяву до міської ради).

Влітку 1962 р. поета жорстоко побили працівники міліції залізничної станції ім. Шевченка (Сміла). На думку друзів поета, це побиття було не випадковим. Відтоді й почало погіршуватися здоров'я поета. З весни 1963 р. хвороба В.Симоненка постійно загострювалася. Нестерпно боліли поперек, нирки. На початку вересня він ліг у лікарню – обласний ліксанупр (мав таке право як журналіст). Невдовзі лікарі повідомили родині жахливий діагноз – рак нирок. Зробили операцію, але безрезультатно.

Помер у ніч проти 14 грудня. Творчість. Писати вірші почав ще в студентські роки, але в умовах прискіпливої радянської цензури друкувався неохоче: за його життя вийшли лише збірки поезій «Тиша і грім» (1962) і казка «Цар Плаксій та Лоскотон» (1963). В.Симоненко прожив неповних 29 літ, із них на літературну творчість припадає 10. За життя поета вийшла друком лише одна збірка - «Тиша і грім», друга побачила світ тільки після його смерті. О.Гончар назвав В.Симоненка «витязем молодої української поезії», В.Захарченко - «поетом з горніх Шевченкових долин». В.Стус говорив так: «…На голос Симоненка, найбільшого шістдесятника із шістдесятників, поспішала молодь. Час поспішав так само». Один з найвідоміших віршів В.Симоненка «Лебеді материнства» автор присвятив своєму сину Лесеві. За формою, це власне колискова пісня. Але, не зважаючи на назву, це пісня люблячого батька. За змістом, духовним наповненням це заповіт поета усьому українському народу: «Можна все на світі вибирати, сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину». Саме ці знамениті слова викарбувані на пам'ятнику В.Симоненку в Черкасах. Друга частина цієї поезії, покладена на музику А.Пашкевича, стала відомою піснею, і лунає як гімн синівської любові до рідної землі.

Напровесні 1960 р. в Києві був заснований Клуб творчої молоді. Так з'явилася ініціативна група, яка ставила своєю метою об'єднати духовні і фізичні зусилля молодого покоління для розбудови оновленої України. Хоч на той час В.Симоненко жив і працював у Черкасах, проте разом з Л.Костенко, А.Горською, І.Драчем, І.Світличним, М.Вінграновським, В.Стусом, Є.Сверстюком, він став душею цього Клубу. Уже в ті роки набули великої популярності самвидавні поезії В.Симоненка, що поклали початок українському рухові опору 1960-70-х pp. Тематично вони становили сатиру на радянський лад («Некролог кукурудзяному качанові», «Злодій», «Суд», «Балада про зайшлого чоловіка»), зображення важкого життя радянських людей, особливо селянства («Дума про щастя», «Одинока матір»), викриття жорстокостей радянської деспотії («Брама», «Гранітні обеліски, як медузи …»), таврування російського великодержавного шовінізму («Курдському братові») тощо.

Окремий значний цикл становлять твори, в яких поет висловлює любов до своєї Батьківщини («Задивляюсь у твої зіниці», «Є тисячі доріг», «Український лев», «Лебеді материнства», «Україні» та ін.). Самвидавною творчістю В.Симоненко, за визначенням сучасної критики, став на шлях, указаний Т.Шевченком, й увійшов в історію української літератури як визначальна постать боротьби за державний і культурний суверенітет України 2-ї половини XX ст. Доля літературної спадщини В.Симоненка, на жаль, невідома. Його самвидавна поезія, у сучасній Україні лише в незначній частині опублікована у сфальшованому вигляді, поширилася за кордоном і була опублікована (разом з фрагментами поетового щоденника «Окрайці думок») у журналі «Сучасність» (ч. 1, 1965) і в збірці вибраних поезій В.Симоненка «Берег чекань» (1965 і 1973 рр.). В УРСР по смерті В.Симоненка видано з його спадщини казку «Подорож у країну Навпаки» (1964), збірку поезій «Земне тяжіння» (1964), вибір із творчості «Поезії» (1966) та збірку новел «Вино з троянд» (1965; ці новели також увійшли у друге видання збірки «Берег чекань» за кордоном).

Радянська критика у перше десятиліття по смерті В.Симоненка намагалася паралізувати вплив його самвидавної поезії цілковитим замовчуванням її, водночас канонізуючи підцензурну спадщину померлого поета як бездоганно «партійну». Але після 1972 р., за виразної тенденції до замовчування творчості В.Симоненка загалом, розпочато ревізію її як несумісної з «партійністю» в літературі. Зате високу оцінку, з особливим підкресленням громадської мужності поета, дістала поезія В.Симоненка у самвидавній критиці (І.Дзюба, І.Світличний, Є.Сверстюк).

Вшанування пам'яті. У Черкасах діє Літературно-меморіальний музей Василя Симоненка. Черкаська спеціалізована школа № 33 має його ім'я. 1965 р. на громадських засадах створено музей у рідному селі поета (в хаті, де він народився) Скульптурний портрет В.Симоненка 1965 р. створили скульптори П.та М.Фліти. Ім'ям поета названі вулиці у багатьох містах України, зокрема, 1999 р. в Голосіївському районі Києва, та 2016 р. в Кривому Розі. 2005 р. пам'ятник-погруддя поета встановили на його батьківщині у селі Біївці. 25 грудня 2008 р. Національний банк України випустив в обіг пам'ятну монету номіналом 2 гривні, присвячену поету. 17 листопада 2010 р. у Черкасах біля Палацу одружень (історичний будинок Щербини) на вулиці Верхній Горовій відкрили пам'ятник поетові. Автор монумента В.Димйон.

Постановою Верховної Ради України від 11 лютого 2015 р. 80 років з дня народження відзначали на державному рівні. Поштова служба України 2015 р. випустила ювілейну поштову марку на честь 80-річчя від дня народження В.Симоненка. 20 травня 2015 р. у внутрішньому дворику Червоного корпусу КНУ імені Т.Шевченка відбулися урочистості з нагоди відкриття погруддя В.Симоненку. Іменем поета названо п'ять премій:

1. Літературна премія «Берег надії» імені Василя Симоненка (1986-2013)

2. Літературна премія імені Василя Симоненка НСПУ (1987-2010)

3. Всеукраїнська літературна премія імені Василя Симоненка (2012)

4. Лубенська районна літературно-мистецька премія імені Василя Симоненка (2000)

5. Журналістська премія імені Василя Симоненка (2012).

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію

Коментарі