Bring Kids Back UA - Україна працює з нейтральними країнами над залученням їхніх каналів для повернення дітей із рф

Ексклюзивне інтерв’ю агентству "Інтерфакс-Україна" керівника президентської ініціативи Bring Kids Back UA Максима Максимова про масштаби депортації та примусового переміщення українських дітей, механізми їхнього пошуку й повернення, перешкоди з боку РФ, роботу міжнародних посередників та реінтеграцію дітей після повернення.

Автор: Марія Колмакова

Яка актуальна статистика щодо українських дітей, яких РФ депортувала або примусово перемістила від початку повномасштабного вторгнення? Скільки дітей вдалося повернути і скільки з них у 2026 році?

Почну з головного: Росія вивозила українських дітей і продовжує їх вивозити. Реальної кількості не знає ніхто, крім самої Росії. Повні дані є тільки в неї, вона їх не оприлюднює, приховує інформацію про дітей під своїм контролем і змінює їхні персональні дані, щоб цих дітей неможливо було знайти.

Те, що можемо назвати ми, — це кількість підтверджених випадків. Станом на 18 вересня 2026 року Україна верифікувала 20 тис 651 випадок депортації та примусового переміщення українських дітей. Кожен із них перевірила Міжвідомча комісія, і всі вони внесені до Реєстру, який веде Міністерство юстиції.

Верифікація одного кейса — складна й тривала робота: треба підтвердити особу дитини, обставини її переміщення, статус батьків і те, хто є її законним представником в Україні. І робити це доводиться, зіставляючи кілька незалежних масивів даних, бо від Росії ми не отримуємо нічого. Саме тому кількість верифікованих випадків зростає повільно.

Повернених дітей: 2 тис 616 станом на 21 вересня 2026 року, з них 673 повернулися від початку цього року. Цей показник охоплює і депортованих та примусово переміщених дітей, і тих, хто перебував на тимчасово окупованих територіях під загрозою депортації.

І тут важливо не робити простого віднімання. 2 тис 616 не віднімається від 20 тис 651, тому що 20 тис 651 — це не остаточний підсумок, а стан процесу перевірки на сьогодні. Це кількість випадків, які ми вже змогли підтвердити, а не кількість дітей, яких Росія вивезла.

Як змінювалася динаміка повернення дітей протягом 2026 року? Чи є місяці або періоди, коли кількість повернень суттєво зростала чи зменшувалася?

Рівномірної динаміки тут не буває в принципі. Кожне повернення — окрема операція, тому кількість дітей, які повертаються за конкретний місяць, залежить від того, на якій стадії перебувають справи, чи є взагалі доступ до дитини і як поводиться російська сторона.

Якщо дивитися на рік загалом, темп зріс. На кінець 2025-го ми говорили про 1 тис 943 повернені дитини, наприкінці травня 2026-го — про 2 тис 191, а станом на 21 вересня — про 2 тис 616. Тобто з початку року до кінця травня повернули 248 дітей, а з кінця травня до 21 вересня — 425. Це більше, ніж за перші п'ять місяців року.

Для порівняння: за весь минулий рік ми повернули 725 дітей, а цьогоріч за неповні дев'ять місяців — уже 673. Тож розраховуємо, що підсумок 2026-го буде вищим за торішній.

Скільки повернених дітей із Херсонської області, скільки — із Запорізької, Донецької, Луганської та інших регіонів?

Статистики повернень у розрізі окремих областей у нас немає. Публічно ми оприлюднюємо лише загальну цифру — 2 тис 616 дітей станом на 21 вересня.

І ми свідомо не розкриваємо, з яких саме областей повернулися діти. Будь-які деталі конкретних повернень можуть створити ризики для самих дітей, для їхніх родин і для фахівців, які над цим працюють, а також зірвати справи, які ще тривають.

Скільки українських дітей нині залишається на тимчасово окупованих територіях?

Точної кількості не знає ніхто, крім Росії. До того ж вона не допускає на окуповані території ні міжнародні організації, ні незалежних спостерігачів, тож перевірити ситуацію ззовні неможливо.

Найближча незалежна оцінка, яку ми маємо, — це висновки експертної місії ОБСЄ за Московським механізмом: під контролем Росії перебуває понад 1 мільйон українських дітей. Але це загальна цифра. Вона охоплює і дітей, які живуть на окупованих територіях, і тих, кого депортували чи примусово перемістили. Скільки з них саме на окупованих територіях, у цій оцінці окремо не виділено.

Що змінилося за останній рік у практиці Росії щодо вивезення українських дітей із тимчасово окупованих територій?

Вивезення тривають — в інших формах і меншими групами, ніж у 2022–2023 роках, але це не про те, що Росія від чогось відмовилася. На окупованих територіях вона вже вибудувала систему індоктринації, тому фізично вивозити дитину їй потрібно не завжди.

Змінилися самі канали. У перші роки повномасштабної війни домінували масові вивезення цілими групами з інтернатів і дитячих будинків — як із Херсонського обласного будинку дитини восени 2022 року — та вивезення поранених дітей через лікарні під час активних боїв. Сьогодні працюють інші механізми: вивезення до так званих таборів відпочинку, направлення дітей «на навчання» до Росії, розлучення з батьками під час фільтрації та призначення дитині російського опікуна.

Табори стали масовим каналом. За заявами самих російських посадовців, які наводить звіт ОБСЄ, влітку 2025 року до таборів «перевиховання» мали поїхати близько 53 тисяч дітей з окупованих територій, а на літо 2026-го заявлено приблизно 50 тисяч.

Частину вивезень оформлюють як нібито добровільні. Батькам погрожують позбавленням батьківських прав або вилученням дитини, якщо вона не ходить до російської школи, не бере участі в мілітаризованих програмах чи не їздить до таборів. Тому формальна «згода» батьків дуже часто є результатом примусу, а не вибору.

І в 2026 році з'явився новий юридичний механізм вилучення дітей із родин. Звіт ОБСЄ фіксує закон, ухвалений у лютому: документи про опіку, піклування та усиновлення, видані до 30 вересня 2022 року, потрібно переоформити в окупаційній адміністрації з пред'явленням російського паспорта. Якщо цього не зробити, дитину можуть забрати з родини й помістити до російського інтернату чи дитячого будинку.

Що відбувається з дітьми, які залишаються на окупованих територіях без батьків? Хто ними опікується і як Україна може відстежувати їхню долю?

Опікується ними той, кого призначить окупаційна влада. Якщо батьки загинули, зникли безвісти, перебувають у полоні, були відокремлені від дитини або позбавлені батьківських прав, окупаційна адміністрація призначає дитині російського законного представника. Далі всі рішення щодо неї ухвалює той, хто фактично її утримує. Якщо дитина в закладі, таким представником може бути його директор — і саме він, наприклад, вирішує, що дитина стане громадянином Росії.

Потім дитину можуть передати під російську опіку, у прийомну родину або на усиновлення. Процедури усиновлення в Росії закриті, а дітей ще й неодноразово переміщують між закладами. Під загрозою й ті, хто живе з опікунами: через лютневу вимогу 2026 року про переоформлення документів дитину можуть вилучити з родини, якщо опікун не має російського паспорта.

Як це виглядає на практиці, показує історія 17-річного Ростислава з Херсонщини. Після смерті бабусі та госпіталізації матері він залишився сам. Окупанти змусили його вступити до технікуму й нав'язували російський паспорт, а після відмови депортували до "табору" в Євпаторії і далі переводили між закладами.

Відстежувати долю таких дітей ми можемо лише непрямими шляхами. Перший — люди, які залишаються на окупованих територіях. Ми підтримуємо з ними зв'язок напряму або через громадські організації й перевірених волонтерів, і саме вони повідомляють про становище конкретних дітей та подають сигнал, коли дитину готують до вивезення і ще є час втрутитися. Другий шлях працює для дітей із закладів: ми відновлюємо повний список вихованців станом до окупації — за документами закладу, даними служб у справах дітей, свідченнями персоналу й родичів — і далі шукаємо слід кожної дитини зі списку. У сироти немає заявника, який її шукає, і такий список фактично його замінює.

Що відбувається з дитиною після її вивезення до Росії? Де вона може опинитися, як змінюються її документи, освіта, умови проживання та зв'язок із родиною?

Дитину рідко залишають в одному місці. Типовий шлях — табір або санаторій, далі дитячий будинок чи інтернат, потім російська прийомна родина, опіка або усиновлення. Підлітків часто направляють до кадетських корпусів і училищ.

Географію розтягують свідомо. Спершу дітей переміщують у межах окупованих територій, де головним транзитним вузлом є Крим, а далі вглиб Росії. За даними Yale Humanitarian Research Lab, дітей вивозили щонайменше до 21 регіону, включно із Сибіром, а мережа задіяних закладів налічує понад 200 об'єктів — від кадетських шкіл і військових баз до санаторіїв, університетів і навіть релігійних установ.

Паралельно змінюються документи. Дитині оформлюють російське громадянство: до 14 років це вирішує за неї «законний представник», а в 14 вона отримує російський паспорт, який стає її єдиним документом. Частині дітей, насамперед найменшим, змінюють ім'я, прізвище та дату народження. Десятимісячну Маргариту Прокопенко вивезли з Херсонського обласного будинку дитини до Москви, де їй офіційно змінили ім'я та дату народження й оформили як прийомну доньку депутата Держдуми. І це не наші припущення: уповноважена президента РФ з прав дитини Марія Львова-Бєлова в інтерв'ю «Ведомостям» 24 серпня 2026 року сама підтвердила, що 380 дітей влаштували в російські заміщувальні родини і що вони стають громадянами Росії.

Освіта — лише за російською програмою, українську мову заборонено. Умови проживання — це закриті заклади й ізоляція, через яку єдиним джерелом інформації про світ для дитини стає адміністрація закладу.

Зв'язок із родиною рвуть цілеспрямовано: забирають телефони, забороняють дзвінки, контролюють листування, блокують доступ до українських ресурсів і повторюють дитині, що вдома її ніхто не чекає. Братів і сестер розділяють — ту саму Маргариту розлучили з братом, якого вивезли до окупованого Криму. А наскільки важливий кожен канал зв'язку, показує історія родини Межевих: батька розлучили з трьома дітьми на фільтрації під Маріуполем, і лише завдяки телефону, який він встиг залишити старшому синові, він дізнався, що дітей готують до усиновлення.

Які способи впливу на українську ідентичність дітей ви фіксуєте в Росії та на окупованих територіях?

Ідеться не про окремі епізоди, а про систему, яку незалежно задокументувала експертна місія ОБСЄ. Понад десятиліття Росія зводила освіту, громадянство, сімейне право й молодіжну політику в єдиний механізм, щоб сформувати з мешканців окупованих територій «слухняне населення». І майже всі ці інструменти однаково застосовують і до вивезених дітей, і до тих, хто залишається в окупації.

Найпотужніший із них — школа. Річ не лише в мові викладання: історію переписано, дітям кажуть, що України не існує, а Росія — їхня єдина «батьківщина». Учителі називають їх «новими росіянами», а самих дітей змушують вибачатися за українські слова. У шкільне життя вбудовані стройова підготовка, російський гімн, зустрічі з військовими й церемонії з «героями СВО».

Друга частина системи — табори та молодіжні рухи. Відпочинку в цих таборах немає: діти потрапляють у закриті заклади без зв'язку із зовнішнім світом, де проводять військову підготовку та ідеологічну обробку. Паралельно дітей залучають до «Юнармії», «Руху перших», «Орлят Росії» і до гри «Зарница 2.0», де команди складаються з оператора БпЛА, штурмовика, військового кореспондента й політрука. За даними звіту ОБСЄ, на окупованих територіях цю гру проводять із вересня 2024 року.

Документи теж працюють як інструмент впливу. Крім паспортизації, на окупованих територіях запровадили юридично нелегітимну процедуру «виходу з українського громадянства»: дитина отримує папір про те, що вона більше не громадянка України. Жодної юридичної сили він не має, але руйнує віру дитини в те, що вона колись повернеться додому.

Тримається вся ця система на примусі, і тиснуть не лише на батьків. Учителів, які не викладають за російською програмою, звільняють, обшукують і затримують. Дітей переслідують навіть за проукраїнські дописи в соцмережах. А доступ родини до освіти, медицини, банківських послуг і свободи пересування фактично залежить від наявності російських документів.

І окремо — пряма психологічна обробка вивезених дітей. Їм у закритих закладах повторюють, що України більше немає, а вдома на них чекають мобілізація й переслідування.

Чи відомі вам випадки, коли підлітки, які виросли в окупації, вже у свідомому віці самостійно їхали в Україну? Скільки таких випадків відомо і що спонукало їх повернутися?

Так, молоді люди, які виросли в окупації, виїжджають на підконтрольну Україні територію й вступають до українських закладів освіти. Але тут важливо розрізняти вік. До 18 років дитина, як правило, не може самостійно виїхати з окупованої території, тому для неповнолітніх рішення ухвалює родина, хоча самі підлітки на нього суттєво впливають. Повністю самостійно ухвалити рішення й виїхати може молодь, яка вже досягла повноліття.

Що спонукає до виїзду. Найчастіше це загроза мобілізації, посилення мілітаризації дітей і страх переслідування за власну позицію чи українську ідентичність. Додатково впливають погіршення умов життя, постійна небезпека та обмежений доступ до освіти, медицини й інших базових послуг.

Для хлопців ця загроза абсолютно конкретна: на військовий облік їх беруть уже в 16–17 років, а після 18 вони опиняються в зоні прямого ризику потрапити до російської армії.

І дуже важливу роль відіграє визначеність щодо найближчого майбутнього. Коли молода людина знає, що може безкоштовно вступити до українського закладу освіти без НМТ або пройти підготовчу програму перед вступом, у неї з'являється зрозумілий план на рік уперед, і це часто стає вирішальним аргументом.

Чи відомі випадки, коли молоді люди, які виросли в умовах окупації, після досягнення повноліття ставали до лав окупаційної армії? Що відомо про масштаби цього явища?

Так, такі випадки задокументовані. Але важливо точно називати явище: це не вільний вибір. Призов Росія оформлює на підставі нав'язаного дитині російського громадянства, і ще до повноліття вчителі й адміністрації шкіл заохочують учнів підписувати військові контракти та вступати до кадетських академій. Міжнародне гуманітарне право забороняє окупаційній державі змушувати мешканців окупованих територій служити в її армії.

Задокументовані випадки є ще з 2022 року. Звіт місії ОБСЄ фіксує, що під час мобілізації в так званих «ДНР» і «ЛНР» у лютому 2022 року серед мобілізованих були молоді чоловіки, які ходили до шкіл під окупацією після 2014 року, навчалися в кадетських класах або були серед перших членів «Юнармії». За даними Центру протидії дезінформації, кілька з них загинули того ж року. Лише з однієї академії внутрішніх справ у Донецьку участь у бойових діях до літа 2022 року підтверджено для 648 курсантів і 35 офіцерів.

А в листопаді 2024 року, за наявними даними, перші групи призовників з окупованих територій відправили служити до Росії.

Масштаб, на який розраховує сама Росія, видно з її цілей: «Юнармія» прямо ставить завдання привести до армії щонайменше 10% своїх членів.

Як сьогодні відбувається пошук конкретної дитини, якщо родина втратила з нею зв'язок? Які джерела інформації допомагають встановити її місцеперебування?

Пошук завжди починається з повідомлення. Його можуть подати батьки чи інші родичі, громадські організації, люди, які залишаються на окупованих територіях, міжнародні партнери або самі державні органи, які виявили випадок під час іншої роботи. І тут важливий меседж для родин: звертатися варто навіть тоді, коли відомо лише ім'я дитини, приблизний вік, населений пункт і остання інформація про те, куди її могли вивезти. Перевіряти й уточнювати — завдання держави, а не родини.

Далі порядок дій закріплений на урядовому рівні. Державна служба у справах дітей невідкладно інформує СБУ, Офіс Генерального прокурора, Національну поліцію та Об'єднаний центр з координації пошуку та звільнення військовополонених і незаконно позбавлених волі осіб при СБУ, а також передає відомості Міністерству юстиції. Потім справа проходить верифікацію: публічний реєстратор збирає й перевіряє відомості, рішення ухвалює Міжвідомча комісія, і після нього випадок вносять до Реєстру.

Тепер про джерела. Оскільки від Росії інформації немає, місцеперебування встановлюють за непрямими даними. Основне — російські відкриті джерела: бази усиновлення й опіки, сайти регіональних адміністрацій і закладів, публікації таборів і кадетських училищ, сторінки прийомних родин у соцмережах, сюжети російських медіа, фото й відео з «патріотичних» заходів. До цього додаються контакти на окупованих територіях, дані громадських організацій та OSINT-команд, свідчення родичів і персоналу закладів.

Дитину впізнають навіть під новим ім'ям — за зовнішністю на фото, віком і деталями біографії. Один допис регіональної адміністрації чи сюжет місцевого телеканалу може стати єдиною зачіпкою у справі, яка роками не рухалася.

З вересня 2025 року всі ці дані зводить Пілотний механізм пошуку дітей під керівництвом Мін'юсту. Державні органи, громадські організації та міжнародні партнери працюють в одному процесі за спільними правилами, тому одна й та сама дитина більше не губиться в різних базах під різними іменами.

Які найбільші труднощі виникають під час пошуку дітей? Що Росія робить, щоб ускладнити їхню ідентифікацію та повернення?

Найбільша складність — це повна закритість Росії, і вона має дуже конкретні прояви. Росія не передає даних Центральній агенції розшуку МКЧХ, не відповіла на запит Комітету ООН з прав дитини, не допускає моніторингові органи ООН на окуповані території й до місць утримання дітей, а після ордерів МКС 2023 року перестала публікувати навіть зведену статистику.

Друга перешкода — зміна персональних даних дитини. На практиці це означає, що знайти її за українськими даними неможливо, а в різних базах вона може фігурувати під різними іменами. Постійні переміщення між закладами й регіонами додатково стирають документальні сліди.

Росія й цілеспрямовано ховає те, за чим ми шукаємо. Обличчя дітей на фотографіях почали розмивати, щоб їх не впізнали, — це в серпневому інтерв'ю «Ведомостям» визнала сама Львова-Бєлова.

Щодо повернення, перелік такий: дітей переміщують у віддалені регіони, де вони стають фактично недосяжними для контакту; евакуаційні місії зривають, щойно російська сторона дізнається про намір повернути дитину; вигадують нові вимоги, процедури й «перевірки», щоб затягнути кожну справу; залякують родини, які шукають дітей.

Найскладніші кейси — сироти й діти, позбавлені батьківського піклування. У них немає родини, яка шукала б дитину, надала документи й фотографії, тому справа може роками не потрапляти в поле зору. Такі діти часто дуже малі або мають інвалідність і фізично не можуть повідомити про себе, а документація їхніх закладів залишилася на окупованій території або була знищена.

І час працює проти нас. Що менша дитина на момент вивезення, то швидше вона втрачає пам'ять про власне ім'я, родину й країну.

Скільки дітей Україна вже ідентифікувала та знає, де вони перебувають, але поки не може повернути? Що найчастіше перешкоджає їхньому поверненню?

Точну кількість справ на етапі активного повернення ми публічно не розкриваємо. Це динамічний показник: одні справи перебувають на етапі пошуку та верифікації, інші — на етапі підготовки документів, пошуку законного представника, переговорів чи побудови безпечного маршруту. Розголошення деталей може створити ризики для дітей, їхніх родин і фахівців та зірвати конкретну операцію.

Найчастіше повернення блокує сама Росія. Вона змінює юридичний статус дитини, перешкоджає контактам із родинами й не допускає незалежного моніторингу. Документи, питання опіки та безпекові ризики теж уповільнюють окремі справи, але це переважно те, що українська сторона здатна вирішити самостійно.

Показовий приклад — список із 339 дітей, який Україна передала Росії на переговорах у Стамбулі 2 червня 2025 року. Це діти, яких ми вже ідентифікували. Обмежену інформацію Росія надала лише приблизно щодо 20% із них, а щодо понад 200, включно з вихованцями Херсонського обласного будинку дитини, не надала жодної.

Для дітей-сиріт окремим блокером стає законний представник. Поки представництво не встановлене, повернути дитину майже неможливо, і саме ця частина роботи часто найдовша. Росія цим маніпулює, стверджуючи, що таким дітям краще в російських родинах. Хоча значна частина дітей має в Україні законних представників, опікунів чи родичів — і їх Росія все одно не повертає.

Вона блокує навіть родичів. Матері, трьох дітей якої вивезли до Росії, заборонили в'їзд на 50 років — попри її ж публічну позицію, що дітей віддають тим, хто по них приїжджає. Дітей зрештою повернули, але обхідними шляхами.

Ще одна перешкода — час. Частина дітей досягає 18 років, поки триває процес, і Росія використовує це, щоб ускладнити повернення. Проте повноліття не скасовує злочину і не позбавляє людину права повернутися додому.

Які країни сьогодні найбільше допомагають Україні у пошуку та поверненні дітей? Яку конкретну роботу вони виконують?

У самому поверненні ключову роль відіграють країни-посередники: Катар, Ватикан, Австрія та Південно-Африканська Республіка. Вони забезпечують нейтральний гуманітарний канал там, де прямої співпраці з Росією немає: передають запити, допомагають отримати інформацію, ведуть переговори, сприяють оформленню документів, забезпечують транзит, супровід і безпечну передачу дітей. Катар долучився у 2024 році, і завдяки його зусиллям загалом повернуто 130 дітей. У поверненні Богдана Єрмохіна, якого вивезли з Маріуполя й напередодні 18-річчя викликали повісткою до російської армії, вирішальну роль відіграли Катар і Ватикан. ПАР погодилася виступати посередником після нашої інформаційної кампанії в Бразилії, ПАР та Індії у 2024–2025 роках.

Окремий канал відкрила Перша леді США. Восени 2025 року Меланія Трамп надіслала лист Володимиру Путіну, і, за її словами, це дозволило встановити канал комунікації з російською стороною, через який представники США та Росії непублічно обговорювали повернення конкретних дітей. США також виділили 25 млн доларів на ідентифікацію, повернення та реабілітацію дітей.

У пошуку основний внесок роблять партнери Пілотного механізму: Велика Британія, Канада, Естонія, Норвегія, Фінляндія, Швейцарія та Швеція підтримують його фінансово, технічно й експертно в межах програми «Партнерство за сильну Україну». А на зустрічі Коаліції в Брюсселі 11 травня 2026 року Велика Британія оголосила ще 1,2 млн фунтів саме на пошук і верифікацію.

Усе це об'єднує Міжнародна коаліція за повернення українських дітей, яку в лютому 2024 року заснували Україна й Канада і які є її співголовами. Сьогодні вона налічує 51 учасника — 48 держав і три міжнародні організації — і передбачає обмін верифікованими даними між Україною, державами-партнерами та міжнародними організаціями.

Робота над розширенням переліку посередників триває. Ми окремо працюємо з країнами, які займають нейтральну позицію щодо війни й можуть мати власні канали для розмови з Росією про повернення дітей.

Що відбувається з дитиною одразу після повернення в Україну? Яку медичну, психологічну та соціальну допомогу вона отримує?

Одразу після повернення дитину зустрічають батьки, родичі або інший законний представник разом з уповноваженими державними органами та фахівцями партнерської організації. Першою точкою прийому може бути Центр захисту прав дитини або інший безпечний простір, де дитині забезпечують харчування, одяг, засоби гігієни та безпечне тимчасове перебування.

Далі проводять первинну оцінку потреб — зазвичай це опитування в Києві. Фіксують обставини повернення, оцінюють фізичний і психологічний стан, соціальну ситуацію та сімейне середовище. На цій основі складають індивідуальний план супроводу й реінтеграції на строк від одного до 18 місяців. Реалізує його міжвідомча команда — служба у справах дітей, соціальні служби, заклади освіти й охорони здоров'я, — а координує кейс-менеджер.

Медична частина — це доступ до медичної допомоги й первинного обстеження, а за потреби реабілітація. Психологічна підтримка починається з перших днів, її обсяг і формат визначають за результатами оцінки, і вона поширюється не лише на саму дитину, а й на її родину або нове сімейне середовище.

Соціальна складова — це одноразова грошова допомога 50 тисяч гривень на кожну дитину, тимчасове житло до трьох місяців, якщо немає безпечного місця проживання, а надалі доступ до соціального житла, а також відновлення документів і юридичний супровід. Принципово, що невідкладну допомогу надають незалежно від того, чи є в дитини документи, які підтверджують громадянство України.

І ще одне правило, від якого ми не відступаємо: жодна повернута дитина не потрапляє до інтернатного закладу. Пріоритет — возз'єднання з родиною, а для дітей, позбавлених батьківського піклування, передбачені лише сімейні форми виховання: опіка, піклування, прийомна сім'я або дитячий будинок сімейного типу.

Що відомо про стан здоров'я повернених дітей? Які фізичні та психологічні проблеми виявляють найчастіше?

Найчастіше діти повертаються з психологічними наслідками. Це втрата базової довіри й відчуття безпеки, наслідки пропаганди та ідеологічного тиску, хронічний стрес і прояви травматичного досвіду, соціальна ізоляція та страх нерозуміння. У поведінці це проявляється або як агресивність, або, навпаки, як надмірна покірність.

Покірність — один із найвиразніших наслідків. Постійний контроль, залякування й жорсткі правила привчають дитину не проявляти ініціативи, не висловлювати власної думки й максимально підлаштовуватися під дорослих. Психологи бачать, що навіть на відпочинку такі діти сумлінно виконують усі настанови й ніколи не сперечаються. У молодших буває тривале мовчання, іноді впродовж кількох місяців, і відмова навіть від звичних дитячих речей на кшталт солодощів.

Ще один глибокий наслідок — криза ідентичності: після тривалої ізоляції від українського середовища дитина переживає внутрішній конфлікт і втрату відчуття приналежності. Для підлітків окремою проблемою стає почуття провини — за те, що з ними сталося, або за те, що вони не змогли себе від цього врятувати.

Розлука з батьками чи близькими спричиняє порушення прив'язаності: емоційний дистрес і втрату довіри до дорослих. Поширені також тривожні й посттравматичні розлади, погіршення когнітивних функцій, розлади сну та харчової поведінки. Буває регрес або, навпаки, передчасне дорослішання: старші діти беруть на себе надмірну відповідальність за молодших, а молодші втрачають уже набуті навички.

Фізичні наслідки здебільшого мають психосоматичний характер: головний біль, проблеми з травленням, біль у м'язах навіть за відсутності очевидної медичної причини.

Як відбувається повернення дітей до української системи освіти та україномовного середовища? Чи потребують вони спеціальних освітніх програм або додаткової підтримки?

Освітній шлях доводиться відновлювати практично з нуля, бо в окупації чи в Росії дитина навчалася за російською програмою. Робиться це через освітні центри «Крим — Україна» та «Донбас — Україна», яких в Україні 217. Вони допомагають заповнити освітню декларацію, прикріпитися до уповноваженого закладу загальної середньої освіти, пройти необхідне оцінювання й отримати український документ про освіту.

Відсутність українського атестата навчання не блокує: до університету можна вступити навіть зі свідоцтвом про народження, а решту документів оформити після зарахування.

Додаткова підтримка потрібна, і вона передбачена в індивідуальному плані реінтеграції: додаткові заняття й підручники, доступ до репетиторів, допомога з ноутбуками та планшетами, онлайн-навчання для дітей з освітніми прогалинами й менторська підтримка в поверненні до навчання. Діти з особливими освітніми потребами навчаються інклюзивно, за індивідуальними освітніми траєкторіями та з асистентами вчителя.

Для старших підлітків і молоді працюють дві окремі програми. «Квота-2» — це вступ до закладу вищої, фахової передвищої чи професійної освіти за співбесідою, без НМТ, на виділені бюджетні місця. Нульовий курс — безкоштовна державна підготовча програма на 3–6 місяців: підготовка до НМТ, звикання до університетського середовища, академічна й психологічна підтримка для тих, кому перед вступом потрібна адаптація.

Окрему державну програму реінтеграції дітей після депортації зараз завершує розробляти профільне міністерство.

Скільки повернених дітей залишаються в Україні, а скільки після повернення виїжджають за кордон? Чи відстежуєте ви їхню подальшу долю?

Кожну дитину після повернення супроводжують за індивідуальним планом до 18 місяців, і саме в межах цього супроводу видно, як вона адаптується: план переглядають, якщо змінюються обставини чи потреби дитини.

Що стосується виїзду за кордон — возз'єднання з родиною може відбутися й у третій країні, якщо родина дитини перебуває там або цього вимагає безпечний маршрут. У кожному такому випадку заздалегідь перевіряють особу та повноваження законного представника, правові підстави для возз'єднання й безпекові умови.

Як змінилася робота Bring Kids Back UA за час існування ініціативи? Які напрямки сьогодні є ключовими? І які завдання залишаються найскладнішими?

У 2022 — на початку 2023 року процес був майже повністю реактивним. Дітей шукали самі родини й окремі громадські організації, єдиної системи збору даних не існувало, а повернення часто означало, що родич самостійно їхав до Росії через треті країни й забирав дитину на власний ризик.

31 травня 2023 року запрацювала ініціатива Bring Kids Back UA — координаційна парасолька для всіх, хто працює над пошуком і верифікацією, поверненням, реінтеграцією, правосуддям і міжнародною адвокацією. Далі з'явилися інструменти, яких раніше не було: Міжнародна коаліція у лютому 2024 року, Реєстр при Мін'юсті та Пілотний механізм пошуку у 2025-му, а в грудні того ж року — резолюція Генеральної Асамблеї ООН «Повернення українських дітей». Кожне повернення й досі залишається окремою складною операцією, але тепер воно спирається на систему, а не на зусилля однієї родини.

Змінився й фокус роботи. Коли система індоктринації запрацювала безпосередньо на окупованих територіях, до пошуку вивезених дітей додався окремий напрям — сприяння виїзду дітей і молоді з ТОТ.

Ключових напрямів сьогодні шість. Перший — діти й молодь на окупованих територіях: безпечний виїзд у поєднанні з визначеністю щодо навчання й підтримки в Україні. Другий — пошук і верифікація: Пілотний механізм має стати постійним національним інструментом, і це рішення партнери підтримали в Брюсселі. Третій — місце дітей у мирному процесі: повернення всіх депортованих і примусово переміщених дітей має бути окремим гуманітарним треком будь-яких переговорів, бо діти не можуть бути предметом торгу. Четвертий — розширення Коаліції, зокрема за рахунок нейтральних держав. П'ятий — персональна відповідальність причетних через санкції, міжнародне правосуддя й національні розслідування. Шостий — реінтеграція, і це найдовша дистанція, бо наслідки депортації держава опрацьовуватиме роками після того, як дитина фізично повернеться додому.

А найскладніше те, що сама задача з роками ускладнилася. Після ордерів МКС Росія закрилася ще більше, перемістила частину дітей углиб країни й змінила їм персональні дані. Найважчими залишаються справи сиріт, за яких нема кому заступитися, і справи дітей, які встигають досягти повноліття, поки триває процес.

Інформує interfax.com.ua