Афганські спогади лубенки

Афганські спогади лубенки, 05361.com.ua

Милосердя потрібне кожному і завжди, та на війні, коли проливається
кров, йому особлива ціна. Кожна людина, оглядаючись на прожиті роки,
часто підсумовує і оцінює своє життя. Хтось радіє тому, що саме так
склалася його доля, хтось шкодує і хоче поправити життєві помилки. А
Надія Михайлівна  Шмельова, ветеран війни в Афганістані, яка чотири
роки була там бойовою медсестрою, говорить: «Я ні про що не шкодую,
якби довелося почати спочатку життя, то я знову вчинила б саме так -
все повторила».

Афганські спогади лубенки, фото-1



 Вона і так ніби прожила три життя – перше закінчилося там, на злітній
смузі у Ташкенті, перед Афганістаном, друге прожила на війні серед
страждань і болю  військового госпіталю, третім живе зараз, піклуючись
про дітей і чоловіка. Всі три її життя туго спаяні в одне – життя
справжньої милосердної жінки, матері, людини.

-        Надіє Михайлівно, а чому ви тоді, молода дівчина,  вирішили
поїхати в Афганістан?

-        Після закінчення Кременчуцького медичного училища, де
отримала спеціальність «фельдшер», я деякий час працювала завідуючою
оздоровчого пункту. А потім прийняла для себе рішення поїхати в
Афганістан, де вже були наші війська. Пішла у військомат, оформила всі
документи. Я розуміла, що потрібна там, хотіла використати свої навики
і знання для допомоги тим, хто цього потребував і заразом отримати фахову
практику.

У 1984 році  разом з іншими, вантажним літаком з військовою технікою,
я прилетіла із Ташкента у Кабул.

Перші мої враження я не забуду ніколи. Відкрився люк літака і ми
почали виходити на летовище. Разом з нами були ті, хто повертався із
відпустки, от їх зустрічали побратими-офіцери і тоді у їхній ромові я
вперше почула, що минулої ночі вони повернулися з бойового рейду, у
них десять загиблих і кілька поранених. Ці слова дуже вразили мене.

До цих сумних новин додалася ще й загальна картина побаченого: кругом
були тільки сірі кольори, спека, пилюка і ні клаптика зелені, жодного
зеленого деревця.

Три дні були ми в Кабулі на пересильному пункті, за цей час довелося
пережити обстріли та почати адаптуватися до обставин.

По призначенню я потрапила в Шинданд провінції Герат, саме там був
розташований наш гарнізонний госпіталь на триста ліжок. Було там
інфекційне і терапевтичне відділення, та найбільше – хірургічне. В
операційному блоці завжди кипіла робота медиків.

Я працювала старшою медичною сестрою. Навантаження було неймовірне –
за одну ніч доводилося ставити до трьохсот крапельниць та ін’єкцій
пораненим. А ліжка там були розташовані у два поверхи.

У своє перше чергування мені довелося побачити зворотну сторону війни
– покалічені і пошматовані кулями молоді хлопці.

По телевізору тоді такого не показували. Поранених доставляли у
госпіталь цілодобово, як і загиблих у морг.

Коли приземлялися гелікоптери ми поспішали до них на сортування – кого
в першу чергу прямо в операційну, кому поміняти джгут.

Це був безперервний потік покалічених, бувало часто вже на
операційному столі помирали молоді 18-літні хлопці, які ще навіть не
встигли закохатись у своєму короткому житті. Тоді здавалося, вони
помирали у мене на руках і власне безсилля, неможливість повернути їх
до життя, були найважчим іспитом.

Дуже допомагали нам, молодому поповненню, досвідчені медики,
підказували, навчали.

-        А яким був національний склад контингенту?

Різні національності – українці, росіяни, узбеки, багато інших  та
найголовніше те, що ми всі тоді, люди з різними характерами, були дуже
дружні, старалися зрозуміти один одного, поступитися, віддавати
останнє.

Афганські спогади лубенки, фото-2



Коли хтось збирався їхати у відпустку в Союз, тоді ми  гуртом збирали
свої зарплати, віддавали йому, так само всім. Там я навчилася
розбиратися в людях, в умовах війни, постійної напруги відразу видно,
хто є хто. Ми жили по справжньому, навпіл ділили радощі і горе,
відносини були щирими, люди справжніми. Для мене Афганістан став дуже
хорошою школою життя.

Коли вже закінчувалися два роки мого перебування в Афганістані, так
трапилося, що в нашому відділенні лікувався з інфарктом начальник
відділу кадрів дивізії. Я попросилася в нього, чи можу я ще залишитись
на військовій службі. Він переглянув мій військовий білет і погодив.
Таким чином я перейшла в мотострілковий полк, де мені було присвоєно
звання «Прапорщика», а згодом - «Старшого прапорщика».

На шляху від Шинданда до Кандагара, вздовж дороги, по якій постійно
рухалася наша техніка, перевозилися пальне, боєприпаси, медикаменти і
провізія, були розташовані в горах наші сторожові застави.

Рух був можливий тільки вдень, а вночі, коли було дуже небезпечно,
колони зупинялися на сторожових заставах під прикриттям батальйонів.

Третій рік моєї служби почався на самій крайній сторожовій заставі – Гірішк.

В десяти кілометрах від нашої застави йшли активні бойові дії. Воювала
з душманами Шиндандська дивізія і поранених солдатів санітарними
автомобілями привозили до нас у Гірішк. Після надання медичної
допомоги ми вже викликали вертольоти, які переправляли їх у головний
госпіталь.

Траплялося так, що обстрілювали і нашу заставу. Однієї ночі я
прокинулася від обстрілу і відразу ж побігла у медпункт. А там відразу
восьмеро поранених, настав момент, коли я просто розгубилася, бо не
знала, до кого першого кинутися, всі були важкі.

Вивів мене зі ступору мій колега, санінструктор із Білорусії,
підказав: «Товаришу прапорщик, пульс, тиск!». Я дуже вдячна йому, вже
після Афганістану він закінчив медичний інститут, ми з ним
листувалися.

А в ту ніч на заставі, мені довелося зібратися і зашивати рвані рани
нашим воїнам, робити проби і колоти антибіотики.

-        Окрім виконання головного військового обов’язку, чим
займалися, як було влаштовано звичайний побут?

-        Афганський клімат давав про себе знати постійно. Важко було
звикати до спеки, яка доходила до 70-ти градусів вдень, вночі до
40-ка, щоб заснути доводилося вкриватися вологими простинями, які
через кілька хвилин висихали. Баня була тільки раз на тиждень. Зелене
деревце – то була велика рідкість і коли таке знаходилося, всі
старалися сфотографуватися на його фоні, хоча фотографії і були
чорно-білі, та вони пересилалися рідним разом з листами, у яких ми
писали, що у нас все добре – звичайне чергування у госпіталі.

Афганські спогади лубенки, фото-3



Знаходили ми час для привітання іменинників, влаштовували свята, до
нас приїжджали з концертами відомі співаки.

Там я вперше в житті спробувала консервовану картоплю, моркву,
харчувалися у їдальні.

Воду пили тільки кип’ячену з верблюжою колючкою, для дезінфекції.
Такий гарячий навар завжди був у цистернах. Звичайну воду не можна
було пити – відразу інфекційні захворювання. Я сама кілька разів
хворіла на жовтяницю, гепатит, пережила печінкову кому.

Та й взагалі, після служби в Афганістані моє здоров’я дуже
постраждало, маю хронічні захворювання.

Тепер я пенсіонерка, а після того, як нам скоротили пільги і виплати,
то пенсії вистачає тільки на ліки і оплату комунальних послуг.

Був час, коли просто виконувала свій громадянський обов’язок, не
задумуючись про пільги, а тепер ось так. Хоча маю бойові нагороди,
медаль «За відвагу», медаль «Від вдячного афганського народу», та
інші.

-        Але ж вам, як ветерану, ліки повинні бути безкоштовними.

-        Так по закону повинно бути, але більшість ліків я купую за
власний кошт, а вони дуже дорогі.

Я дуже вдячна меру нашого міста, який турбується про нас, «афганців».
Ми постійно отримуємо фінансову допомогу на лікування.

-        А де ви познайомилися із своїм чоловіком?

Це відбулося коли я почала навчатися заочно у Харкові на юриста, там і
познайомилися. У цьому році у нас ювілей – тридцять років як ми разом,
маємо сина і доньку.

Афганські спогади лубенки, фото-4



Після чотирьох років служби там, коли прийшла мені заміна, я працювала
у Київському військовому окрузі, а потім мене направили у Чапаєвську
дивізію міста Лубни. Тут я зустріла багатьох, з ким служила в
Шинданді.

-         З 1984-го року, вже тридцять п’ять років я підтримую зв’язки з
багатьма своїми однополчанами, в різних тепер країнах колишнього
Союзу. Ми зустрічаємось, навідуємось один до одного в гості і
спілкуємось, добре, що зараз є така можливість завдяки  інтернету.

 Памятаю, як до нас у госпіталь у Шинданді привезли одного солдатика,
коли я придивилася до нього, то виявилось, що ми разом навчалися в
медучилищі в Кременчуці, це був Володя Волинець. Так зустрілися
земляки, потім вже у 2014 році ми ще раз зустрілися у палаці
«Україна», де була зустріч «афганців», досі підтримуємо зв'язок.
Афганське братство справжнє, загартоване війною, ми всі стали рідними
не по крові, а по духу.

-        Скажіть будь ласка, чи сниться вам Афганістан?

-        Мені дуже часто сниться Афганістан. А один сон повторюється
вже кілька разів – ніби я знову прилетіла служить, ходжу по знайомій
території, знаю все розташування, заходжу у кімнати, де були мої
подруги, але там вже все інше, я нікого не знаходжу. У сні дивуюся, що
вже вчетверте прилітаю служити, а потім прокидаюся – і сльози на очах.
Пам'ять відновлює всі картини  тих років, дуже сильні враження і
переживання залишаються назавжди.

 Але я ні про що не шкодую, там я навчилася цінувати життя, там, коли
людині було погано, десятки рук тягнулися на допомогу. А зараз, нажаль,
коли людині погано, її ще й притопчуть. Люди стали дуже жорстокі. Коли
доводиться їздити у маршрутках я дивуюся – школярі сидять, а старенькі
стоять, ніхто не поступиться місцем. Нас так не виховували. Коли робиш
зауваження, то матусі ще й захищають дітей, грубо відповідають. Не те
життя настало.

Всі, хто пройшов війну, зовсім по іншому дивляться на життя, у нас
зовсім інші цінності. Хто бачив смерть і щоденні виснажливі
чергування, змогли зберегти душевну чистоту і через роки пронесли
почуття співпереживання і тепла.

-        А які моменти запам’яталися найбільше?

Часто доводилося супроводжувати поранених солдат із госпіталя у
Шинданді в головний госпіталь Кабула, бо вже звідти багатьох
переправляли у Союз і комісували по інвалідності.

Одного разу, коли вже підлетіли до Кабула, літак навіть випустив шасі,
поступила команда по рації терміново набрати висоту, бо злітає
афганський літак.

Як тільки ми піднялись вище, афганський літак тієї ж миті був збитий
«стінгерами». Виявилося, що хотіли знищити наш літак, а поцілили у
свій.



Після цього аеродром відразу ж закрили і нам довелося летіти в Баграм
у медсанбат. Переночували там, а на ранок знову вилетіли до Кабула.

Запам"ятався ще поранений казах, він був невеличкий сам по собі, а
поранення було важким – залишився без ока. Мені було шкода його і я
приділяла йому більше уваги, доглядала. Мені тоді було 22 роки, а він
називав мене «тьотя Надя». Коли його вже комісували і він повернувся
додому, через деякий час у госпіталь надійшов лист – повна адреса
госпіталю, адресату «тьоті Наді». Писала його мама і дуже дякувала
мені за турботу про сина, тоді весь госпіталь плакав.

У госпіталі Шинданда щопятниці у нас були «афганські дні», до нас
зверталися за медичною допомогою місцеві жителі, особливо багато було
хворих дітей.

Боляче згадувати ті моменти, коли випадали вільні вечори і ми
збиралися гуртом за чаюванням, спілкувалися, а наступного дня
дізнавалися, що людина, яка сиділа поруч і весело жартувала не
повернулася з бойового завдання.

-        Вам доводилося бачити смерть в обличчя, коли помирали молоді
хлопці, чи задумувались ви тоді, для чого це все, чи потрібно було
воювати у чужій країні?

-        Ні, не потрібно – однозначна відповідь. Ми втратили там ціле
покоління молодих, здорових чоловіків.

Я розумію те, що відбувається зараз на сході - ми захищаємо нашу
Батьківщину, це потрібно. Якби не моє слабке здоров"я, я також була б
вже там, зброю в руках я тримати вмію, медицину знаю добре.

Тридцять перший рік минає від дня виводу військ з Афганістану, а
спогади ще кровоточать. Майже десять років продовжувалася та
неоголошена війна. За цей період в Афганістані загинуло більше 15-ти
тисяч воїнів, більше 55-ти тисяч були поранені, 417 пропали безвісти.

Молоді солдати колишнього Союзу воювали і гинули на чужій землі,
виконуючи інтернаціональний обов’язок, допомагали захищати демократію
у чужій країні, бо так вирішили тоді пристарілі політики у розкішних
кабінетах.

Згадаємо сьогодні всіх, хто поклав свою молодість на алтар війни.

Авганістан війна спогади Лубни
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію

Коментарі