Культурно-освітня робота в Лубнах

Ця розповідь буде не про сучасні реалії, до вашої уваги екскурс у минуле лубенської культури.

Спогади від першої особи, яскравої жінки, яка добре відома у нашому місті і все своє життя присвятила культурно-освітній роботі.

Ніна Гаврилівна Махно, яка й на заслуженому відпочинку знаходить час, щоб одягти національний український стрій та разом із колежанками подарувати гарну пісню лубенцям.

Ще молодим дівчам, закінчивши навчання у Полтавському кооперативному технікумі, вона зрозуміла, що втрачає щось дуже важливе в своєму житті. Адже ще у школі не розлучалася з баяном, вміла і любила співати. Ось тоді, в кінці семидесятих років, вона кардинально міняє своє життя і їде навчатися до Київського національного інституту культури, тоді ще імені Корнійчука, на відділення хореографії. По закінченні навчання вона поринула у свою стихію - організувала кілька танцювальних дитячих колективів у селах Хорольського району і скрізь встигала. Коли доля закинула її у Лубни в 1978 році, і тут вона знаходить для себе кілька напрямків культурно-освітньої роботи.

Працювала кілька років художнім керівником в Лубенському технічному училищі, при цьому на всіх творчих конкурсах підготовлені нею студенти займали призові місця. Ніна Гаврилівна розповіла про сам дух тієї епохи, коли головним завданням культурно-освітньої роботи було виховання людей і прославлення праці людини.

Сьогодні маємо дещо інші приорітети, живемо дистанційно, спілкуємося дистанційно, отримуємо і розвиваємо свою культуру теж дистанційно, за допомогою новітніх гаджетів. А були часи, коли на честь передовиків виробництва в місті і селі організовували вечори відпочинку, шанували людей щирою піснею, відпочивали і спілкувалися наживо. На кожному підприємстві, у сільських клубах, діяли аматорські гуртки художньої самодіяльності, театральні колективи, духові оркестри.

Може нині це здається для когось смішним, але тодішні агітбригади культпрацівників, які роз'їжджали по селах і виступали прямо на колгоспних ланах, перед комбайнерами, трактористами, доярками і полільницями, мали велике значення. Вони давали людям відпочинок, живе слово і підбадьорювали піснею.

Лубенці старшого віку добре пам'ятають той час, коли у центральному парку біля танцювального майданчика стояла сцена і кожної суботи та неділі там проводилися культурно-масові заходи. Звучали духові оркестри, виступали вокально-інструментальні ансамблі, аматори сцени із різних підприємств міста. Свята проводів зими і зустрічі весни, День торгівлі, Дні працівників усіх галузей промисловості обов'язково організовувалися у парку з піснями і танцями, іграми і розвагами, з виїздом торгівельних яток.

І майже всі жителі міста знали, що у вихідні дні вони можуть прийти до парку і потрапити на свято. Звичайно ж повернути те, що було колись, неможливо, але спогади і духовні цінності заборонити неможливо.

Покоління семидесятників вже навчилося користуватися новітніми досягненнями інформаційних технологій, а чи навчиться покоління 2000-х, яке від народження вміє користуватися комп'ютерною технікою, живому людському спілкуванню?