Наближається храмове свято Лубен

 Цікаві факти з історії нашого краю розповідає науковий співробітник Лубенського краєзнавчого музею імені Гната Стеллецького Тамара Дяченко

''Наближається храмове свято нашого міста – Трійця або Зелена неділя. У свій час в селі Крем’янка на Лубенщині було відроджено гуляння на Трійцю біля криниці в Хрещатому яру. На жаль, цього року, в зв’язку з карантинними заходами, свято проводитись не буде.

Опис давнього обряду працівники районного відділу культури знайшли у праці відомого дослідника народних традицій, звичаїв та обрядів, автора багатьох етнографічних досліджень Василя Петровича Милорадовича. Народився він у різдвяні дні, в переддень свята Василя Великого, 13 січня 1846 року в селі Токарях Лохвицького повіту, але більшу частину свого життя провів на Лубенщині. Найбільш вагомі праці Милорадовича якраз і присвячені нашому посульському краю – «Житье-бытье лубенского крестьянина», «Средняя Лубенщина», «Степная Лубенщина», «Снетинская старина», «Лесная Лубенщина», «Народная медицина Лубенского уезда».

З енциклопедичних видань можна довідатись, що Милорадовичі – український старшинсько-шляхетський рід сербського походження. Під час російсько-турецької війни три брати Милорадовичі перейшли на бік Росії, за що від Петра І отримали великі маєтки на Україні. Михайло та Гаврило Милорадовичі навіть були гадяцькими полковниками. З лінії останнього і походить відомий етнограф, нащадки якого і зараз живуть на Лубенщині. Після закінчення в 1869 р. юридичного факультету Харківського університету, Василь Петрович деякий час працював помічником присяжного повіреного у Полтавському окружному суді, мировим суддею Лубенського повіту, а в 1875 р. був обраний головою з’їзду мирових суддів. За його ж словами, він повсякчас «поглощен был действительной жизнью», адже робота в суді передбачала тісне спілкування з простими людьми, давала можливість пізнати їх глибинну духовну сутність. Ще працюючи в суді, Милорадович багато подорожував селами Лубенського повіту, цікавився їх історією, звичаями та побутом селян, а все почуте докладно занотовував. У 1890 р. він пішов у відставку. В отриманій від колег почесній адресі зазначалось: «За справедливое, доброе, истинно человеколюбивое отношение к тяжущимся».

Тепер нарешті він зміг присвятити себе улюбленій справі – вивченню та популяризації культури лубенського краю. Перші публікації В.Милорадовича з’явилися в журналі «Киевская старина». Це були «Свадебные песни в Лубенском уезде Полтавской губернии» - 269 пісень із докладною паспортизацією та коротким описом весільної обрядовості.

Згодом він став постійним дописувачем «Киевской старины», «Сборника Харьковского историко-филологического общества», «Літературно-наукового вісника», газет «Полтавские губернские ведомости», «Одесские новости». У своїх дослідженнях він прагнув вийти за рамки провінційності, демонструючи знання праць відомих світових вчених - етнографів. Слід нагадати, що українська мова на той час була під забороною царських указів. І хоч праці Милорадовича написані російською мовою, ми знайдемо в них незліченне багатство розсипів української народної творчості.

Його подвижницька діяльність не залишилась непоміченою. У січні 1899 р. Василь Петрович був нагороджений срібною медаллю Російського географічного товариства за збірку з 246 казок та оповідань, записаних у Лубенському повіті. 1908 р. фундаментальну працю дослідника «Житье-бытье лубенського крестьянина» разом з іншими було висунуто на здобуття премії імені Миколи Гоголя Російської Академії наук. На жаль, відзначена нагородою згадувана збірка казок і оповідань була видана і перевидана вже після його смерті (1912-1913 рр.)

До речі, серед інших Милорадовичем була записана відома казка, на основі якої знято улюблений багатьма мультиплікаціційний фільм «Жил-был пес», а українські народні пісні, що звучать в ньому, були виконані самодіяльними народними колективами Лубенського району. До цього часу зберігся один із будинків садиби Милорадовича у селі Литвяках. Тут він і помер восени 1911 року . Василь Петрович любив людей і весь свій вільний час віддавав неспішним бесідам у затишних оселях лубенських селян. Саме вони і лягли в основу зібраної ним неоціненної спадщини з життя населення нашого краю.

У Литвяках ще можна почути про спогади односельців, як незвичайний пан зароблене селянами ділив по-справедливому, а на свята запрошував до себе на гостину хлопців та дівчат, просив їх співати, розповідати цікаві бувальщини, і за це щедро обдаровував. Тільки, на жаль, зараз навряд чи хто з мешканців села покаже місце його останнього спочинку.

Адже колишнє панське кладовище – це невеликий вигін на околиці села, де ніщо не нагадує про тих, хто там похований. Та й надія про увічнення пам’яті відомого етнографа хоча б меморіальною дошкою поки що залишається лише надією, що Лубенщина нарешті знайде можливість увічнити пам’ять того, хто у своїх працях увічнив наш лубенський край.''