6 ГОДИН ДО ВІЙНИ

Якщо людина має внутрішню силу і визначила для себе раз і назавжди хто
вона, які переконання сповідує, то ніякі переломи долі їй не страшні.

Віктор Сивуха - наш земляк, лубенець, чоловік, з яким приємно
спілкуватися, але те, що він розповідає, просто перевертає душу і
змушує зрозуміти справжні життєві цінності.

Він з 2014 року на війні, пройшов чимало фронтових доріг:
Світлодарська дуга, Дебальцево, Вуглегірськ, Шахтарськ, висота 238,
побував під обстрілами, бачив смерть своїх друзів, нищив ворога і були
моменти, коли вже прощався з життям. Але вижив, бо він
Віктор - переможець.

Активна життєва позиція та міцний чоловічий характер зробили його
життя цікавим, насиченим  та іноді небезпечним.

Коли почалися події 2013 року, люди вийшли на майдан у Києві, тут у
Лубнах активісти організували блок-пости на трасі, щоб не допустити
«тітушок» у столицю. Добре всім відома історія, коли під Лубнами
зупинили та спалили  два автобуси набиті «пітушками». Віктор приймав
безпосередню участь у цих подіях, він розповідає, що то були «кадри»
Єнакієвської виправної колонії, яким в один день видали паспорти,
погрузили та повезли до Києва. Довго їх виловлювали тоді під Лубнами.

Далі була анексія Криму. Вже тоді він зрозумів, що незабаром війна.
Віктор давно визначився для себе, що Росія – ворог, який ніколи не
змириться з незалежністю України.

 Коли у Лубенській міськраді були зібрані термінові збори у зв’язку з
цими подіями, було оголошено часткову мобілізацію, у списку
добровольців Віктор був під №2. Але у той період, як ми всі добре
пам’ятаємо, була якась розгубленість, неорганізованість збоку
керівників армії, не було ніяких конкретних наказів та чітко
визначених завдань.

Треба було діяти, і він почав «штурмувати» військомат на предмет
призову. « Я можу, я знаю як, я хочу взяти зброю і стати на захист
своєї землі», - така його позиція була тоді і є зараз.

Незрозумілою була тільки позиція військоматів, які затримували
мобілізацію добровольців і ще чогось чекали.

Віктор бачив, наскільки була розвалена армія, як її ціленаправлено
«валили», але як сказав: - «Головне для нього тоді було потрапити в
армію, а там вже розібратись, хто є хто, і в якій частині воювати».

В той час всі жили новинами, одного разу переглядаючи їх, Віктор
побачив оголошення – «Країні потрібні десантники» і номер телефону.
Чи довго він вагався? Ні. Пряма, коротка розмова по телефону і в
результаті його призвав на службу заступник командувача
повітряно-десантних військ.

Вже через кілька днів Віктор з п’ятьма побратимами на приватному
автомобілі вирушили самостійно до місця дислокації бригади. Прибули
вночі, і так як Віктор проходив строкову службу у якості сапера, то і
всі, хто прибув з ним, були включені до складу саперної роти.

Тоді вони були настроєні звільняти Крим, але вже через день були на
Донбасі, під Амвросіївкою у чистому полі, де довелося облаштовуватися
і жити.

Саперна рота, 70 чоловік, із яких тільки декілька мали справжню уяву
про поводження зі зброєю. Така ж ситуація була і у сформованій
бригаді, яка за кілька днів зросла із 700 до 3500 чоловік особового
складу.

Всім видали зброю, але, цікава деталь, – набоїв не дали, вони
залишались у командирів. Тільки у Віктора всі кишені були заповнені
патронами. Досвід.

Одного разу всю бригаду величезною колоною вночі відправили у рейд
до місця дислокації. Як вже згадує Віктор, це була безпрецедентна
дурниця з боку командування. І таких тактичних відвертих ляпів, за які
потім своїми життями платили обстріляні хлопці, за час війни можна
назвати дуже багато.

Як тільки їм вдалося добратися до місця, а це була застава,
облаштуватися і розташуватися на нічліг, почався обстріл. Перші
втрати, поранені. І постійне відчуття, яке розуміли всі воїни, що їх
нагло «зливають».

Ще епізод, коли Віктор із Олександром Клюшником, теж лубенцем,
чергували на блокпосту. Тоді вони вперше затримали фуру з грузом 200.
Виконували свій обов’язок, і доки не розібрались, що це насправді
загиблі у супроводженні журналістів і представників телеканалів, які
прагнули донести світу, що в Україні війна і є чисельні жертви, ледь
не почали стріляти.

Це неймовірно важко, мати таку витримку, щосекунди
ризикуючи власним життям.

Свій перший справжній бій він теж пам’ятає. Він пам’ятає товаришів,
які загинули, пам’ятає, як  він збирав у кілька пластикових мішків те,
що залишилося після бою від двох братів-близнюків, яких тоді потрібно
було передати матері.

Він добре пам’ятає знищених сепарів і спокійно про них говорить. Там,
на війні, є чіткий розділ друг-ворог, війна, як лакмусовий папірець,
відразу проявляє сутність людини. Війна - це страшно. Війна - це кров,
смерть, грязюка, біда.

Повернувшись на ротацію додому, Віктор говорить, що зіткнувся з дуже
хворим суспільством, яке живе якимись мізерними клопотами, роз’єднане,
кожен прагне прожити для себе одним днем. І його найбільша мрія, щоб
ця суспільна хвороба хоча б не розвивалася, а зайшла у стан ремісії.

Дуже цікава його думка з приводу того, чому хороші люди не
об’єднуються. Об’єднуються для спільних негативних дій у більшості
негідники. А чому? Тому що хороші люди і так знають, що вони хороші. А
негідники притягують до себе ще мерзенніших, щоб знати, що поруч з
ними є ще гірші і під їхнім прикриттям власна гидота здається вже не
такою й чорною.

Ось так. Привід для роздумів хорошим людям.

Ще одна слушна пропозиція Віктора вже до депутатів, народних
менеджерів, щоб учасники нинішньої війни ( я не можу називати це АТО)
не були прохачами, дайте їм можливість отримати безпроцентний кредит
від держави на придбання житла, звільніть від податків на певний час
для розвитку власного бізнесу! Слабо?

Він двічі був представлений до ордена «За мужність», але так і не
отримав поки що нагороди. Причина – не вірно оформлені нагородні
документи. Як вам це? Хоча Віктор вважає, що всі, хто побував у боях,
повинні бути нагороджені, без винятку. А не тільки тилові генерали та
«замполіти», що один раз привозили обмундирування.

Не тільки його думка, що в усіх війнах у всі часи, держава ніколи не
турбувалася про своїх солдат. Солдати потрібні перед боєм, під час
бою, але не після бою. Це як сірник, добре коли він є, його можна
дістати і використати, щоб забезпечити тепло, і все…

Все, що розповів Віктор за якусь годину спілкування, це тільки
коротенька розповідь про його насичене подіями  життя. Все, що йому та
його побратимам довелося пережити, то неможливо вмістити навіть у
кілька друкованих томів. А скільки ще попереду. Сьогодні Віктор
займається громадською роботою і хоче нагадати всім: не забувайте, що
ми тут, у Лубнах, знаходимось зовсім недалеко від війни. Всього шість
годин їзди на схід - і війна.

Віктор був на війні на сході, щоб війна не прийшла сюди до нас з вами.
Задумайтесь над цим. І ще, шановні, - волонтерський рух, який був дуже
активним на початку військових дій, зараз дещо знизився, перетворився
у тоненький струмочок допомоги нашим воїнам. Невже ми так звикли,
стали байдужими, безтурботно живемо за спинами тих, хто  особливо
зараз, у морозні ночі, вартує наш спокійний сон?

Люди, не будьте байдужими! Задумайтесь, не тільки над тим, що попоїсти
самим, а і про те,  як забезпечити захисників, щоб нам не довелося
годувати чужинців на своїй землі.